четвер, 31 січня 2013 р.

Період сталінських репресій

В кінці тридцятих років єжовські опричники чи то не встигли належним чином вивершити слідчу справу для гучного судового процесу над «зграєю маститих ворогів народу», чи, може, на той час у такому судилищі вже не було гострої політичної потреби. Бо найвидатніші представники інтелектуальної еліти українства або вже тліли в сирій землі, або доживали останні свої дні по численних сталінських гулагах.
По-іншому склалася ситуація після злощасного 22 червня 1941 року. Вже в перші тижні масованого наступу гітлерівці захопили величезні регіони України і на окупованих територіях почали насаджувати слухняну адміністрацію з місцевого населення. Ли-царськи-абсурдний зрив у Львові ЗО червня 1941 року засвідчив, що, попри мільйонні сталінські голодомори, масові репресії, невпинне четвертування народної душі, в свідомості певних кіл українства не зачах потяг до творення своєї незалежної, суверенної держави. Ось тоді в нетрях беріївського відомства, певно, й пригадали про недо-вершену перед війною справу під кодом «маститі».
Пригадали й спішно підняли зі смертного одра академіка Кримського як ключову фігуру в замисленому політичному гранд-процесі. До всіх видуманих у 1938 році єжовцями звинувачень прилучили ще одне, найтяжче і найнепрощенніше з позиції сталінської конституції: «За наявними даними, останнім часом він (себто Кримський.— О. М.) активізував свою діяльність, спрямовану на утворення самостійної буржуазної української держави, на відрив України від Радянського Союзу».
В умовах вселенського патріотичного рушення на захист Вітчизни від фашистського нашестя для каналізації народного гніву в антиукраїнське руслище в планованому судовому процесі «маститих» можна було замінити звичайними статистами, але неодмінно з відомими на Україні прізвищами. І «режисери шейнінського вишколу» з НКДБ легко знайшли власників таких прізвищ.
До міфічного антирадянського націоналістичного підпілля, нібито керованого напівживим академіком Кримським, були «підверстані» нещодавно заарештовані в Києві дочки класика української літератури Михайла Старицького — сімдесятитрИрічна Людмила Михайлівна Старицька-Черняхівська і шістдесятисемирічна Оксана Михайлівна Стешенко. А щоб «зловорожа підпільна організація Кримського» виглядала масовішою, пристебнули до неї ще й кількох маловідомих представників церковного кліру похилого віку, які конали в тюремних казематах.
На допитах усі заарештовані категорично заперечували існування якогось антирадянського підпілля і свою приналежність до нього. Та їхні голоси чули тільки холодні тюремні мури, підручні ж Берії робили своє діло. їм потрібен був гучний судовий процес над українськими буржуазними націоналістами — гітлерівськими посіпаками й запроданцями. Водночас такий процес, який би виправдовував їхнє сите жирування в глибокому тилу, за спинами тих, що ходили в штикові атаки, кидалися з в'язанками фанат під гусениці німецьких танків, закривали своїми грудьми амбразури дзотів.

В. Чечвянський - український гуморист

Народився Чечвянський 28 лютого (старого, 11 березня нового стилю) 1888 року, був Василь, якому судилося стати відомим українським письменником-гумористом та сатириком 30-х років ХХ століття - Василем Чечвянським (псевдонім походить від хутора Чечва - місця народження літератора. - І. К.).
  В 1902 році Василя привозять до Києва, де він успішно складає вступні іспити до фельдшерської школи, котру закінчує в 1906 році.
 Вісімнадцятирічний Василь Михайлович почав фельдшерувати у військових частинах, а під час Першої світової війни перебував на фронті. Потім служив у Червоній Армії, обіймаючи ряд високих інтендантських посад в Північно-Кавказькому окрузі.
 Під час служби в армії Василь Михайлович Губенко починає свою літературну творчість, друкуючи на сторінках військових газет, російською мовою, невеличкі фейлетони, підписуючи псевдонімами: Василь Чечвянський, Василь Грунський, Чечвянський-Колумб, Чеч., Вас. Чеч., а то і просто В. Ч.
 Після демобілізації з армії, на початку 1924 року, Василь Чечвянський жив і працював у Ростові-на-Дону, де активно співробітничав у місцевій пресі як газетяр-фейлетоніст, а в кінці того ж року, повернувся в тодішню столицю України - Харків, де цілком віддається журналістській і літературній діяльності, досить плідно виступав в українських газетах та часописах.
 На початку 1925 року В. Чечвянський завідував філіалом газети «Вісті» в Полтаві.
 В 1926 році Василь Чечвянський повернувся до Харкова, влаштувався в журнал «Червоний перець», а потім його було призначено відповідальним секретарем цього часопису.
 Перша збірка гуморесок В. Чечвянського «Царі природи» вийшла у видавництві «Книгоспілка» в 1928 році.
 Наступного року в світ виходить вісім збірок гуморесок Василя Чечвянського: «Між іншим», «Переливання крові», «Оздоровлення апарату» та інші. Остання збірка - «Утилю путьовку» - в 1934-му.
 Загалом протягом всього лише семи (!) років Василь Чечвянський видав (разом з перевиданнями) шістнадцять книжечок гумору та сатири.
Арештували 2 листопада 1936 року.
14 липня 1937 року в Києві виїзна сесія Військового трибуналу Верховного суду СРСР на підставі ст. ст. 54-8, 54-11 КК УРСР винесла вирок про розстріл Василя Чечвянського і наступного дня, тобто 15 липня 1937 року, його стратили.
 За повідомленнями Служби безпеки України місце поховання письменника встановити неможливо.

Життєвий шлях Остапа Вишні

Протягом усього свого творчого шляху Остап Вишня виступав як талановитий і неповторний митець, слово якого глибоко проникало у пласти народного життя й успішно слугувало його безупинному поступові. Справедливо буде сказати: творчість гумориста надихалась і окрилювалась великим поняттям «народ», про що він полишив щирі свідчення у своїх щоденникових записах.
«Який би я був щасливий, — занотував письменник 15 травня 1949 р. в щоденнику, — якби своїми творами зміг викликати усмішку, хорошу, теплу усмішку, у народу! Ви уявляєте собі: народ радісно усміхнувся! Але як це трудно!»
Неодноразово, особливо на схилі літ, Остап Вишня з великою сердечністю говорив про суспільне покликання письменника, про вірність мистецтва правді життя, про любов і повагу до людини праці. Органічність цих роздумів митець підтвердив своєю художньою творчістю.
Народився Остап Вишня (Павло Михайлович Губенко) 13 листопада 1889 р. на хуторі Чечва біля містечка Грунь Зіньківського повіту на Полтавщині (нині Охтирський район Сумської області) в багатодітній селянській сім'ї. Він закінчив початкову, потім двокласну школу в Зінькові, згодом продовжив навчання в Києві, у військово-фельдшерській школі, після закінчення якої (1907 р.) працював фельдшером — спочатку в армії, а з часом — у хірургічному відділі лікарні Південно-Західних залізниць. Та, як згадував письменник, він не збирався присвятити себе медицині — тож, працюючи в лікарні, старанно «налягав» на самоосвіту, склав екстерном екзамен за гімназію і в 1917 р. вступив до Київського університету; однак скоро залишив навчання і присвятив себе журналістській і літературній праці.
Виходять одна за одною і збірки усмішок письменника — «Діли небесні» (1923), «Кому веселе, а кому й сумне», «Реп'яшки», «Вишневі усмішки (сільські)» (1924), «Вишневі усмішки кримські» (1925), «Щоб і хліб родився, щоб і скот плодився», «Лицем до села» (1926), «Вишневі усмішки кооперативні» (1927), «Ну й народ», «Вишневі усмішки закордонні» (1930); двома виданнями, 1928 і 1930 рр. вийшло зібрання «вишневих усмішок» (самобутній гумористичний жанр) у чотирьох томах тощо. Загалом же протягом десяти років українською мовою (якщо брати до уваги і численні перевидання) з'явилося близько ста книжок вишнівської сатири і гумору, твори гумориста друкуються в перекладах російською та іншими мовами братніх народів Радянської країни, тираж їх досягав, як на той час, колосальної цифри...
У 1934 р. видатний гуморист був незаконно репресований і зміг повернутись до літературної праці лише в 1944 р. Першим твором, що знаменував повернення письменника, стала «Зенітка», опублікована в газеті «Радянська Україна» 26 лютого 1944 р., — вона обійшла всі фронти, часто читалася по радіо, викликаючи теплу усмішку в бійців і трудівників тилу та додаючи їм віри в близьку перемогу над ворогом. Як і раніше, О. Вишня всім серцем сприймає турботи і клопоти народні — економічні, політичні, морально-виховні, культурно-мистецькі, що сповна засвідчують його книжки усмішок «Зенітка» (1947), «Весна-красна» (1949), «Мудрість колгоспна» (1952), «А народ воювати не хоче» (1953), «Великі ростіть!» (1955), «Нещасне кохання» (1956) та інші.
 До останніх днів життя (помер Остап Вишня 28 вересня 1956 р.) він віддавав талант і натхнення своїм читачам.